Тижневик "Слово просвіти": ч. 36 (309) 8 - 14 вересня 2005 р., Мовне питання
“Мова, відсутня в
Інтернеті, - це мова,
яка більше не існує в
модерному світі”,
Тарас Возняк
Хто обирає мову для українських Інтернет-ЗМІ? Ці технологічно найновіші медіа з огляду на оперативність стають першочерговим джерелом інформації й для звичних стандартних ЗМІ, тим самим диктуючи мовну моду і своїм користувачам, і мільйонам тих, хто звик до традиційних радіо, газет і телебачення.
Із кінця 90-х років минулого століття в Україні поряд із пресою, радіо й телебаченням
з’явився четвертий вид медіа — Інтернет-ЗМІ. Хоча у світі серед правників і журналістів
і досі тривають суперечки щодо того, чи справді Інтернет-ЗМІ можна вважати окремим видом медіа.
Для лінгвістів Інтернет — “особливе комунікативне середовище, особливе місце реалізації мови,
яке раніше не існувало, таке інформаційно-комунікативне середовище, у якому
успішно співіснують усний і письмовий варіанти мови з різною жанрово-стилістичною спрямованістю”.
З погляду філологічного, завдяки децентралізованості Інтернету, відсутності цензури,
можливості висловити свою думку на безмежну аудиторію, Інтернет здобуває
характеристику “поля найменшої текстуальної уніфікації та найбільшого словесного “демократизму”.
Інтенсивність розвитку Мережі в Україні з початку цього століття була дуже високою:
так у грудні 2000 року постійних користувачів Інтернетом було близько 2,1 % громадян,
у жовтні 2003 року їх налічувалося близько 900 тисяч
(http://www.chernivtsi.ukrtelecom.ua),
через рік, за даними bigmir.net,
українська авдиторія глобальної мережі вже становила близько 4 мільйонів, а за прогнозами,
до 2006 року має вийти на рівень 20 відсотків інтернет-користувачів (близько 8—9 млн.)
(http://www.chernivtsi.ukrtelecom.ua).
Проте тенденції мовного розподілу функціонування сайтів свідчать про величезний дисбаланс
між російськомовними та українськомовними ресурсами: станом на кінець 2003 року
тільки 14 % усіх веб-сайтів були українськомовними при 82 % російськомовних і 4 % двомовних!
Таке становище давало підстави російським Інтернет-технологам стверджувати, що позаяк
Інтернет ділиться не за країнами, а за мовами, а сайтів українською мовою дуже мало,
то й говорити про український Інтернет не доводиться, і сайти, розміщені в російськомовних зонах,
слід вважати частиною російського Інтернету.
У небагатьох дослідженнях мовної ситуації в українській зоні Мережі
насамперед зазначають значну кількісну перевагу російськомовних сайтів над українськомовними,
тенденції великої кількості помилок у текстах, відсутність технічних можливостей
для української абетки. За нашими спостереженнями, аналогічні тенденції характерні
й для такого структурного компоненту Інтернету, як онлайнові ЗМІ.
Електронні ЗМІ в структурі українcького Інтернету займають 6 % від усіх ресурсів,
але є, проте, найбільш відвідуваними. Можливості мовного впливу повідомлень,
переданих через Інтернет, випливають з їхніх властивостей — доступності
(читач за бажанням може відкрити сайт у будь-який час доби), глобалізованості
(перетинають безперешкодно будь-які державні кордони), інтерактивності
(“двобічний зв’язок між комунікатором і реципієнтом, що в будь-який момент стає комунікатором”).
Інтернет-ЗМІ диктують “мовну моду” ще й у той спосіб, що стають потужним джерелом інформації
для решти ЗМІ — аудіовізуальних і друкованих.
Російська мова домінує і в онлайнових ЗМІ (які не мають друкованих чи інших
стандартних аналогів, а існують тільки в Мережі), на
Uaportal із-поміж 150 зареєстрованих
видань тільки 28 мають українську версію і лише в 16 ця версія базова, решта — російськомовні.
Отож кількісне співвідношення українськомовних і російськомовних видань, зрештою,
мало відрізняється від мовної ситуації в інформаційному просторі країни загалом.
Але причини такого явного перекосу, поряд із традиційним колоніальним мовним спадком,
припускаємо, ще й у визначальних чинниках організації мовного режиму інформаційних сайтів.
Однією з причин переважної російськомовності українського
інформаційного Інтернет-простору є, безперечно, зосередженість медіа-ресурсів і більше
поширення Мережі в русифікованих центрах сходу і в Києві. Так, реґіональний розподіл
аудиторії українського сегмента мережі Інтернету є таким: Київ — 66,06 %, Одеса — 8,49 %,
Дніпропетровськ — 7,04 %, Донецьк — 4,53 % і всього близько 15 % припадає на решту території,
куди входять українськомовні краї. За класифікацією російського дослідника І. Давидова,
мережеві видання за приналежністю поділяються на ті, що належать державі, медійним групам,
політичним і бізнесовим групам, незалежні.
В Україні до державних сайтів належать веб-сторінки державних установ і організацій,
а також Інтернет-версії державних друкованих та електронних видань. Як відомо, Закон “Про мови”
в Україні не поширюється на віртуальні ЗМІ. Отож в умовах явно недостатньої представленості
тексту українською мовою держава мала б шукати способів захищати мову титульної нації
у віртуальному просторі, надто коли ця мова взагалі є головною засадничою умовою
існування українського Інтернету. Натомість спільним наказом Держкому інформаційної політики,
телебачення і радіомовлення та Держкому зв’язку й інформатизації від 25 листопада 2002 року
запроваджено тримовне публікування інформації на офіційних сайтах — українською, російською та
англійською. Насправді пріоритетне місце часто відводиться російськомовній версії, що й легалізувало фактично статус російської мови в українському Інтернеті на державному рівні як офіційної. Що стосується медійних груп, то в Україні не склалося сприятливих умов для медіа-бізнесу, а існуючі поодинокі медіа-групи спеціалізуються на теле- й видавничому бізнесі, обходячи Інтернет боком. Із іноземних найпотужніше діють російські медіа-групи, що мають дочірні сайти в Україні, і подають інформацію російською, ігноруючи створення української версії. (ІА “Новости-Украина”, “Утро-ру-Украина” та ін.). Чи не єдина на інтернет-медійному ринку України західна компанія “KP Publications” до її честі має українськомовну версію газети “Кореспондент”. Найбільший інформаційний сегмент в українському Інтернеті — у руках політичних і бізнесових груп, він переважно російськомовний і є насамперед засобом політичного піару й пропаганди. Ці групи, як відомо,
до останнього моменту не відзначалися особливим патріотизмом і орієнтувалися здебільшого
не лише на українського споживача, а й на російського, що сприяло втягуванню
української зони Мережі в російську та СНД-івську сфери Інтернету. У цій ситуації
тільки завдяки ентузіазмові керівників інформаційних проектів і головних редакторів
вдалося переконати власників у потрібності українськомовної версії і створити поряд
із головною — російською — небазові українськомовні сторінки
(forUm,
proUA та ін.).
Незалежних Інтернет-ЗМІ в Україні небагато, бо вони не можуть бути на самофінансуванні,
окремі з них існують на кошти громадських організацій і фондів, інші — на міжнародні гранти.
Вони переважно політично представляють інтереси й орієнтуються на
національно й мовносвідомого читача, обираючи за головну версію українськомовну
(Майдан, Українська правда, ін.).
Проте відсоток таких видань незначний через проблеми з фінансуванням.
Журналісти, редактори, політологи підпорядковані власникам сайтів і втілюють
їхню мовну політику. Оскільки географічно Інтернет зосереджено в Києві та
російськомовних реґіонах, то й найбільше серед зазначеної категорії вихідців із цих країв.
Середній вік Інтернет-журналіста — 25—35 років. Це покоління, формування мовних настанов
якого відбувалося під впливом усе тих же радянських стереотипів на кшталт:
“Яка різниця, якою мовою говорити” та післярадянських подвійних стандартів у мовній політиці —
формального на офіційному рівні впровадження української як державної, з одного боку,
та фактичного продовження старорежимної політики зросійщення, зокрема інформаційного простору, —
з іншого. Природно, що російськомовному журналісту психологічно комфортніше писати
тексти російською в умовах надоперативності, якої вимагає робота ЗМІ в режимі реального часу.
“Зручність” російської мови (порівняно з українською) випливає і
з наявності величезного обсягу довідкової інформації, представленої нею в Інтернеті,
натомість “незручність” української ще й пов’язують із неналежною технічною пристосованістю
клавіатури до української абетки (* особливо стосується літери “ґ” та апострофа).
Мовні уподобання української авдиторії слід розглядати в кількох площинах.
Відповідно до згадуваного географічного розподілу Інтернету, переважна більшість
користувачів інформаційних сайтів — мешканці столиці (близько 50 %) і
східних індустріальних центрів із відповідними мовними стереотипами.
Є категорія користувачів, мовні уподобання якої певною мірою пов’язані з ідеологічною,
політичною, культурною орієнтацію особистості. Прикладом “мовних уподобань”
однієї з груп є середньостатистичні показники за січень 2005 року: 55 % усіх заходів
на російськомовну базову сторінку рейтингового сайту
“forUm” становили користувачі Києва,
27 % — користувачі Донецька й області, співвідношення заходів на українську та російську
версію сайту перебуває в діапазоні від 1:5 до 1:20 на користь російської (ресурс позиціює
себе як захисник реґіональних інтересів цього краю).
Соціальні характеристики авдиторії: (43 % користувачів Інтернету — віком 25—39 років,
32 % — віком 14—24 роки, 30—40 % — корпоративні клієнти, 20 % — працівники державних установ,
18 % — представники малих і середніх підприємств, 79 % — люди із закінченою освітою
орієнтують менеджерів на так званий середній клас і дають підстави вважати,
що російська мова “як універсальна” зручніша для таких категорій.
Цей стереотип не має під собою реального підґрунтя. Дані опитування
керівників рейтингових двомовних веб-сайтів щодо мовних пріоритетів користувачів
засвідчують: “Оскільки абсолютна... більшість вільно володіє як українською, так і
російською мовами, то пересічний український користувач Інтернету просто...
дивиться ту версію сайту, яка є стартовою чи просто більш розкрученою”.
Як зазначає дослідниця Н. Іванова, “при бажанні користувач може змінити мову,
та постає зустрічне питання: у кого і за яких умов з’являється така потреба,
якщо Інтернет все-таки виступає передусім джерелом інформації та розваг, а рівень
володіння російською мовою в українського відвідувача Мережі достатній, аби вільно
орієнтуватися на такому стартовому сайті”.
Отож причини масового вибору російської мови як єдиної або основної для веб-сайтів
українського інформаційного Інтернет-простору полягають, із одного боку, в суто споживацьких і
комерційних трактуваннях питання мови, у штучних мовних стереотипах, що склалися
в радянські часи, у мовних уподобаннях переважно російськомовних і орієнтованих
на російську культуру власників і журналістів. В умовах становлення українського Інтернету
й поступового зрощення його з комерцією власники інформаційних сайтів, використовуючи їх
насамперед як засоби пропаганди і піару, діють на закріплення за собою вже наявної авдиторії,
а не на кількісне розширення її, орієнтуються на смаки новоутворюваного середнього класу,
який, на їхній погляд, обирає за пріоритети прагматичні інтереси інформативності, зручності,
універсальності, а не патріотичності. Перенесення в Мережу реальної практики ставлення
до української мови як до марґінальної становить загрозу витіснення української словесної
комунікації російською. Якнайперше — російською, бо спостереження останнього часу
свідчать про захоплення російською й тих незначних відсотків у вітчизняному Інтернеті,
які мали англомовні інформаційні версії веб-сайтів. Актуальним є застереження
Лариси Масенко про те, що домінуюча мова витискує підкорену
прямо пропорційно до обсягу інформації, що подається цими мовами, і обернено
пропорційно до структурної диференціації мов, тобто генетично структурна близькість
підкореної мови полегшує домінуючий процес поглинання. Тож українські онлайн-ЗМІ,
як і весь українськомовний Інтернет, мають дбати і про більшу
наповнюваність українським текстом, і про якість цього тексту — його інформативність,
змістовність, грамотність. Цьому мають сприяти і подальші дослідження
мовної ситуації Інтернетних-ЗМІ та інших структурних компонентів вітчизняного сегмента Мережі.
Леся ЧОРНОПИСЬКА,
філолог
Виберіть цікавий для вас розділ.